Отруєння газом – вижили. Винних немає: як держава (не)розслідує побутові нещасні випадки

2 грудня 2024 року у центрі Львова сталася аварія: сім'я з чотирьох людей, серед яких маленька дитина, отримала гостре отруєння чадним газом. Подія, що могла стати трагедією, обернулась на прецедент, який оголив катастрофічну прогалину в системі цивільного захисту України: виявилося, що розслідувати такі інциденти та встановлювати винних – просто нікому.

Отруєння газом: масштаб проблеми

Це не поодинокий випадок. За даними департаменту з питань цивільного захисту Львівської ОВА, у 2024 році у Львівській області зафіксовано 72 випадки отруєння чадним газом: 168 постраждалих, з них 57 дітей, двоє загиблих. У 2025 році ситуація різко погіршилась: 112 випадків, 226 постраждалих (97 дітей), 16 загиблих – серед яких троє дітей.

Це вже не статистика – це ознаки системної катастрофи. І катастрофи керованої: адже за жодну з цих смертей ніхто не поніс адміністративної відповідальності.

Формально в Україні існують два паралельні механізми розслідування побутових газових аварій. Але на практиці, якщо обійшлося без смертельних наслідків, обидва механізми повністю паралізовані. Аналіз судової справи № 466/1622/26 чітко демонструє, як це відбувається – і чому всі вижили, але ніхто не поніс відповідальності.

Механізм 1. Обов'язок місцевої влади (Львівської міської ради)

Згідно з пунктом 9 Порядку розслідування невиробничого травматизму (Постанова КМУ № 270), у разі нещасного випадку без смертельних наслідків саме виконавча влада на місцях – районна держадміністрація або міська рада (виконавчий комітет) – зобов'язана протягом доби прийняти рішення про утворення комісії з розслідування. До цієї комісії вони мають право залучати експертів із державних інспекцій.

Фактичний стан: Львівська міська рада комісію не створила. Замість виконання прямої норми закону, посадовці переклали відповідальність, звернувшись до Кабінету Міністрів зі скаргами на те, що на державному рівні не визначено спеціалізованого органу для технічного розслідування.

Механізм 2. Державні інспекції та урядова «оптимізація»

Паралельно мав би працювати механізм технічного розслідування. Проте Кабінет Міністрів України роками приймав суперечливі постанови, які створили абсолютний нормативний колапс.

• 2012 рік: Згідно з профільним Порядком (Наказ МНС № 734), обов'язок проводити такі розслідування покладався на територіальні органи Держгірпромнагляду.

• 2014 рік: Постановою КМУ № 442 Держгірпромнагляд ліквідовано, а його функції офіційно передано новоутвореній Державній службі з питань праці (Держпраці).

• Січень 2024 року: Постановою КМУ № 1 функції розслідування аварій з газом у побуті забирають у Держпраці та передають Державній інспекції енергетичного нагляду (Держенергонагляду).

• Результат: Отримавши повноваження, Держенергонагляд офіційно заявляє, що не має ні фінансування, ні компетенції для проведення повноцінних експертиз та слідчих дій. Відомство трактує закон так, що лише «бере участь» у розслідуваннях, але не має права їх ініціювати.

• Квітень 2026 року – вже під час розгляду цієї справи: Кабмін приймає Постанову № 416, якою взагалі виключає з Порядку № 270 пункт 10-1 – єдину норму, що вказувала на Держенергонагляд як орган технічного розслідування. Замість усунення кризи – її законодавче закріплення.

Отже, станом на сьогодні в Україні утворився правовий вакуум: старий контролюючий орган (Держпраці) вже не має повноважень, новий (Держенергонагляд) відмовляється їх виконувати, а місцева рада ігнорує свій обов'язок скликати базову комісію.

Апогей правового абсурду у суді

Намагаючись розірвати це замкнене коло, потерпілі подали позов про стягнення солідарної шкоди з органів влади, включно з Кабінетом Міністрів. Відповідь Уряду варта окремої уваги.

У своєму офіційному відзиві Кабмін посилається на наказ 2012 року (№ 734), стверджуючи, що аварію мав розслідувати Держгірпромнагляд, а також — вже з інших підстав – Держенергонагляд і міська рада разом. Читаючи цей документ, стає очевидним, що урядовці просто не знали, як виправдатись: вони хаотично перелічують органи, які «мали б» діяти, але за цим жонглюванням нормами криється гірка правда – відповідальність розпорошена між усіма і не належить нікому. Тобто найвищий орган виконавчої влади України на повному серйозі захищається тим, що роботу мало виконати відомство, яке сам же Кабмін ліквідував дванадцять років тому — у 2014-му. Чи не є це офіційним зізнанням держави у власній системній бездіяльності?

Чому це стосується кожного

Сьогодні система побудована так: якщо стається аварія зі смертельним наслідком – за справу береться поліція в рамках кримінального провадження. Але якщо люди дивом вижили – жоден державний чи місцевий механізм не спрацьовує.

Немає розслідування – немає встановленої технічної причини. Немає причини – немає винних. Немає винних – небезпека залишається для сусідів, а постраждалі позбавлені права на компенсацію.

Ця справа – не просто спір про відшкодування шкоди. Це прецедент, який має змусити державу навести лад у нормативно-правовій базі та реанімувати систему цивільної безпеки.

Що можна зробити

Ми закликаємо журналістів, представників громадських організацій та всіх небайдужих громадян слідкувати за перебігом справи № 466/1622/26 у Шевченківському районному суді м. Львова та поширювати інформацію про цей прецедент.

Лише максимальний суспільний розголос здатен змусити систему працювати і захищати життя людей.