Я питала вчителів, як вчать дітей любити Україну. Пауза... Інтерв'ю з Соломією Чубай

Людина, яка наважилася розповісти особисту історію. Жінка, яка творить. Донька Грицька Чубая. Чому Соломія Чубай була на межі самогубства? Чому українське непопулярне та його не підтримують великі компанії так, як блогерів? Відверто у програмі «Без гриму з Марією Шиманською» - музикантка, культурна менеджерка Соломія Чубай.  - Для мене було відкриття, що окрім того, що ти вокалістка, благодійниця, арт-менеджерка, та ще й художниця. Що надихає на картини? - Це була така терапія. Я почала малювати, коли Олексі поставили діагноз аутизм. Я дуже недолюблювала комунікувати з людьми. Я була розгублена. Це був дуже складний період у моєму житті, на межі самогубства. Коли почала малювати – це була арт-терапія. Я прийшла до художниці Соломії Ковтун і запитала, чи я можу просто сісти в неї в майстерні і малювати те, що я хочу. -  Це складно уявити, коли довго чекаєш на омріяне малятко і тут такий виклик – дитина особлива. Коли ти це сказала публічно – на це були певні обставини. Суспільство не сприйняло сина, в школі батьки писали заяви, щоб його виключили зі школи. Ти вирішила це сказати публічно. Але як сприйняли це твої рідні? -  Непросто. Ще й досі мені кажуть: не вигадуй, він уже переріс, він уже би мав розуміти, йому вже тринадцять. Але зараз мене вже не так зачіпає, бо я знаю, хто я і до чого я йду. Я бачу результат по Олексі. Багато людей люблять казати, що по ньому не видно, що він з аутизмом. А я питаю: «А ви багато знали дітей чи людей з аутизмом?». Цей величезний шлях, який ми з Олексою пройшли, і те, що я бачу зараз, – воно вартувало того. Зараз він пішов на семінар по айкідо здавати на восьме кю зі своїм другом. Колись цього не було, колись він сидів в кутку і кричав, бив себе, не сідав за спільний стіл. На Різдво сісти за спільний стіл – це для мене ще одна мета. Щоб він з нами повечеряв Святу Вечерю, і щоб було все спокійно, без криків. -   Олексі ти пояснюєш, що він особливий? -   Він знає. Він чує і дописи є. Це був вибір – чи говорити про це публічно. Але я вважаю, що люди мають знати, хто вони є насправді. Аутизм дуже важко зрозуміти. Він невидимий, ти не бачиш цього по людині. Візуально ти не можеш визначити. Здається, що це просто вредна, невихована дитина. Аутизм - це найважче діагностований розлад, який існує. Тому є спеціально навчені психіатри, які визначають його. -   Зараз ти бачиш різницю з минулими роками: чи навчилось суспільство приймати особливих людей? -  Бачу різницю. Мені дуже подобається тенденція на Західній Україні, у Львові. Батьки самі вже говорять, читають і самі приходять та визнають, що з дитиною щось не так. Є мінус в тому, що деякі батьки приписують аутизм, коли його немає. Це через страх, тривожність. Аутизм дав мені змогу читати лекції для вихователів дитячих садочків, для дітей, іти до педіатрів, говорити, як поводитись із дітьми, тому що це стосується кожного. «Колискова для Олекси» – не тільки про аутизм. Це для всіх дітей. Коли я розказую історію про Олексу, то батьки нейротипових дітей кажуть: «Якщо вона змогла з таким справитись, то чому я не можу зі своїм справитись». Було багато таких випадків. -   Я не можу цього не запитати, бо твоє розлучення сколихнуло. Як Олекса це сприйняв? Що би ти сказала сім’ям, які живуть, незважаючи на внутрішні негаразди, тримаються одне за одного, аби не лишати дітей? -   Аби не лишати дітей,  аби не лишатися самою,  а що скажуть люди. В мене всі ці думки були в голові. Я росла без тата і дуже хотіла, щоб в Олекси був тато. Рішення подати на розлучення я приймала багато років. Це було дуже зважене рішення і я давала багато шансів своєму колишньому чоловікові. Ми пройшли непростий час, але я розуміла, що дитина має рости в здоровій сім’ї, а цього здоров’я в нас не було. Я була сама з Олексою, з картинами. Таке остаточне рішення було прийняте, коли я прийшла в «Коло сім’ї», де ми вже понад 10 років з Олексою проходимо терапію. Коли ж я прийшла з колишнім чоловіком, наші психологи сказали: «А ми вас вперше бачимо». І в мене щось клікнуло всередині. Я зрозуміла, що весь цей час я була сама. Тільки я, Олекса і аутизм. Після розлучення, коли лишається дитина, є образи. Я розумію, що в колишнього чоловіка є образи на мене, що я від нього пішла. Він довго не давав розлучення, були суди, він хотів відсудити мій дім сімейний. Я була на заспокійливих таблетках, а зараз я нічого не п’ю. А альбом «Поети. Діалог поколінь» я робила між судовими засіданнями, істериками вдома.

Можна сказати, що музика мене врятувала. І хлопці мої врятували мене теж, тому що вони приходили, підтримували, говорили і це було дуже приємно.

-  Тато помер, коли мені було два роки. З моєю мамою були важкі стосунки і важке виховання. Найбільший меседж: будьте уважними, які слова ви говорите дітям, коли ви їх принижуєте, знецінюєте, б’єте. Тому що потім їхній вибір партнера йде від цього. Коли в них не складається на роботі, не складаються особисті стосунки, коли вони страждають, ідуть в алкоголь чи в наркотики, чи в переїдання. Я пішла в переїдання. Воно завжди відбивається. Ви думаєте: та нічого, що я там сказала «дурна» чи критикувала, але я все одно ж тебе люблю. Але дитина не чує, що її люблять, вона чує, що вона погана і непотрібна, і вона є нелюблена. Від цього вся проблема.

Маємо іконостас, за яким нічого не бачимо

-  «Колискова для Олекси» – це два альбоми прекрасних колискових пісень… - Колискова народилася, як терапія, як заспокоєння. Це код від мами і тата на гарне життя дитини. Коли Олекса кричав і йому було два рочки, я співала йому: «Ой, ходить сон біля вікон, а дрімота коло плота», - він стишувався. Казав: «Мама, співай ще».  -  Цілий концерт-альбом, присвячений українським класикам, - «Поети. Діалог поколінь». Чи було так, що ви на репетиції для себе відкрили щось нове? Якийсь новий твір… Як формувався список класиків? - Це були поети-ювіляри. У нас були суперечки з Сашком, особливо по тексту, тому що не весь текст лягав на музику. Це не було просто і це для нас був виклик, але ми його успішно подолали. Дуже важко працювати з поезією ХІХ і початку ХХ століть. Мова геть інакша, а ми хочемо зробити сучасну музику. У нас багато ритмічних композицій і ми хочемо, щоб цей текст був ритмічний. Не було просто. Коли я роблю альбом, довкола мене купа книжок. Власне, книжок, тому що я люблю книжку. Я сама донька поета і вибираю, на що йде мелодія. Потім ми вже сідаємо, приходить Сашко, приходить Том, - і ми починаємо роботу по тексту. Цього разу було унікально, тому що на дві чи три пісні Сашко спочатку скинув свою ідею, а я вже на неї нанизувала текст. -  Ми згадали про твого батька, про проєкт «Поети. Діалог поколінь». Чи відбувається діалог між твоїм татом і твоїм сином? -   Завжди. Вони навіть візуально подібні. Я йому розказую про дідуся. Коли він був маленький, я йому читала дитячі вірші дідуся. До дорослої поезії ми ще не дійшли. Тарас робить хороші речі – його донечки вчать ці поезії. Вони їх цитують напам’ять. Олекса має трошки інший склад розуму, він не любить поезію, він більш такий технар. -   Я так зрозуміла, що поштовхом до поетів і діалогу був Олекса. Він прийшов зі школи і сказав, що не хоче читати якогось там класика. Як можна залюбити дітей до українських класиків і чи треба це? -   Я думаю, що це треба. Коли я читала лекції для вчителів перших класів і вихователів, то питалася, як вони вчать дітей любити Україну? У них всіх була пауза. Ніхто про це не думав. А як вони мають полюбити? Якщо це їм нав’язують, якщо ця мова Лесі Українки, вибачте, «тупа, дурна, незрозуміла», як кажуть. Коли Іван Франко мене теж вимучив своїм нестабільним емоційним фоном. Тільки власним прикладом ми можемо показувати, що це вартує любити. Я навіть наводила приклад Івана Малковича, який зробивши видавництво «Абабагаламага», хотів, щоб книжка і український вірш були настільки якісно зроблені, щоб їх хотілось їсти як цукерку. І який феноменальний у нього текст, який є в колискових для Олекси: «Знай, моя дитино, знай. Ти знати це повинна. Дніпро для рибок рідний край. Це їхня Україна». І діти знають, що для рибок Дніпро – це їхня Україна, а для тебе Україна – це де ти живеш, твій дім, твій сад. Від цього йде любов. Коли ми, дорослі, жаліємося постійно при дитині: такий поганий президент, така погана держава, в мене мала пенсія, мала зарплата, то дитина теж не хоче тут бути. Ми не вчимо дитину любити і поважати те, що нам дають, ми не кайфуємо самі від того, де ми живемо. Так само з поезією.

Як казав Іздрик, що ми маємо іконостас: Шевченко, Франко і Леся Українка, -  а за тим іконостасом нічого не бачимо. А цей іконостас – це були живі люди, вони теж любили, і їх теж зраджували і вони страждали, раділи.

Ми хочемо продовжити свою місію в ЮНЕСКО із Богданом Білинським «Лекції для вчителів з української літератури» по поетах. Як можна легко і класно подати цей матеріал. Ми маємо дивитися, хто виграє тендери і хто складає програми для дітей. А до кого йти? Зараз управління освіти Львова почуло нас.

А світ - вертеп

-  2021-й рік мені приніс відповідь: я була жертва в стосунках із своїм колишнім чоловіком. А Україна - завжди жертва і українці – теж. Жертвою легше керувати, тому що це весь час з почуттями страху і тривоги. Тому поки ми будемо безвідповідальними, поки ми будемо вибирати президента, щоб він створив нам комфорт, хороші зарплати і пенсії – так і буде. А коли ми візьмемо на себе відповідальність і скажемо: «Я переможу, я людина, яка відповідає за своє життя в першу чергу, потім за життя своїх дітей, своєї сім’ї»? Коли ми виховаємо це здорове суспільство, здорове покоління людей, які не є жертвами, вміють відстояти свою думку, знають свої кордони, люблять себе і поважають та люблять і поважають кордони інших, то в нас не буде довкола війни, і не буде Росія хотіти нападати. Ми будемо знати: тут наш кордон, це наш Крим, це наш Донбас. Я тут народився, ти не маєш права сюди зайти. -  Багато українців і досі вважають росіян братнім народом. Для тебе це болюче ствердження, тому що через оцей «братній» народ ти залишилася без батька. Чому далі залишається таке ставлення до росіян? -  2021-й рік важливий ще й тому для мене, бо вийшла прем’єра фільму про мого батька Грицька Чубая. Про те, як почувалася людина, яку знищило КГБ. Емоційний стан людини. І ще я поїхала на фестиваль Кальміус, я була на сході, жила тиждень в Сєверодонецьку, мали з Луганським симфонічним оркестром концерт. Був аншлаг. Люди хотіли слухати пісні на вірші Стуса, Грицька Чубая. І люди були готові це чути. Там була жінка з заводу, яка не знала, хто вона. В неї був Радянський Союз і тут забрали його. А тут завод і вона далі плутає ваші-наші війська. Я не можу сказати, що це для мене щось болюче, я чітко знаю, що треба робити. Я завжди говорила про те, що німці перемогли цю травму фашизму тим, що  визнали і засудили людей, які вбивали. У нас цього не відбулося. Тому що Радянський Союз відбілював червону армію, яка була не краща, ніж німці. І досі для багатьох Бандера – ворог, але він боровся за свою державу.

В нас ніхто не говорить чесно. Брехня, про яку є в вірші мого батька «Вертеп»: «А світ – вертеп. Кажу я з гіркотою… І, що найважче: Залишатися у нім Самим собою».

-  Коли я була на в Сєверодонецьку, мене прийшла малювати жінка, яка не знала, хто я така є. В мене був конфлікт з цією жінкою, яка пробувала агресувати до мене. Нам треба говорити про те, що ми всі одинакові, ми всі переживаємо, як будуть виховані наші діти, за що ми будем завтра жити. Ми всі хочемо подорожувати, жити в щасливих сім’ях, ми всі одинакові. Чи ми російськомовні, чи україномовні, чи ми арабською говоримо. Я величезний патріот, на жаль, мене дратує російська мова, я це визнаю. Хоча я дивлюся якийсь контент російськомовний, який є мені цікавий. Ми можемо створити діалог не з того, хто звідки, а з питанням любові: ми з тобою одинакові, просто припиніть дивитися новини, тому що дуже багато є брехні. Ці склоки відбуваються в нас. Подивіться до чого дійшла історія з блогером – люди накинулися. Та сама історія з пам’ятником Моцарта. Не кидайте кісток! Мистецтво є для того, щоб дарувати світло, прекрасні емоції, навіть виплеснути біль. Але воно не є для склоків. Я перед кожним словом знаю те, що я пощу і говорю думаючи: а, може, когось образиш. Зараз я 100% образила свого чоловіка колишнього, чи маму. Я їм робила боляче своїми коментами. Я розумію, що я це роблю, але я мусила розказати, бо це як гнійник.

Різдво - це про затишок

- У нас у планах святкування 20-річчя видавництва «Старого Лева», на яке нас запросила Мар’яна Савка. Святкування через карантин перенесли на січень, також буде збір коштів для онкохворих діток. Я буду працювати в Шевченківському гаю - коляда з Курбасами, Михайлом Балогом. Ми там теж будемо з хлопцями і, можливо, з симфонічним оркестром INSO-Львів. -  Для тебе Різдво – особливе свято? - Колись у мене всі родичі збиралися, але зараз вже нема цього всього. Ми більше стали себе любити і шанувати. Ми зараз у домі, який збудувала бабця Стефа, де завжди на Різдво збиралося 20-30 людей на саму вечерю. Сюди на другий день Різдва завжди приходила «Пікардійська терція», оскільки моя тітка була їхньою викладачкою. У нас вечеря завжди була театралізована. Початок готування до Різдва – це було прекрасно. Ми терли мак на кутю, а бабця казала: не облизуй макогін, бо буде лисий чоловік. Цей час приготування самих страв я пам’ятаю, як якесь диво. Я би хотіла, щоб у мене це було, але брат мій в Києві, а Олекса час від часу вже їде до свого тата на Різдво. Для мене Різдво – це про затишок. Ми всі красиво вдягалися, готувалися. Лишали після вечері кутю і ложечку, свічечку і пампух для тих, кого вже з нами немає. Для мене Різдво – це завжди світло і класно. Я обожнювали з дитинства ходити колядувати. І це, що ми робимо у Шевченківському гаю, – це продовження традиції великої коляди. -  Коли діти почали писати листи Миколаю: «Принеси Айфон останньої моделі, Айпад, гіроскутер», - і далі по списку. Як говорити про те, що треба просити в Миколая?   -  Зараз вже легше, з Олексою можна говорити. Він завжди пише дуже душевні листи до Миколая. Я зберігаю їх усі. Це кльово, що він ще в нього вірить, бо я ще досі теж вірю в Миколая, мені хочеться цього дива. Насправді, Миколай і зробив мені диво – приніс Олексу додому.

Після реанімації Олексу виписали з лікарні. Коли я його народила, то потім місяць не бачила. І для мене на Миколая це диво сталося, тому я буду, напевно, все життя дякувати йому за це.

• БЕЗ ГРИМУ З МАРІЄЮ ШИМАНСЬКОЮ
• ІНТЕРВ'Ю
• СОЛОМІЯ ЧУБАЙ