Гість програми "Без гриму з Марією Шаманською" на телеканалі NTA – Леонтій Бебешко, він же Левко Дурко. Популярний артист розважального жанру доби 90-их зараз пише пісні про війну та заявляє, що готовий відмовитися від будь-якої допомоги держави, аби лише військові були забезпечені всім необхідним.Про життя після хвилі популярності, реалії "заслужених артистів" на пенсії та професійних "дурків" серед українських політиків з відомим артистом говорила ведуча програми "Без гриму" Марія Шиманська.
[embed]https://youtu.be/lLUvbVKy1tQ[/embed] Як це - бути зіркою 90-их? Як то кажуть, коли входиш в зал великий, де не вказані місця, то ти займаєш будь-яке, але ближче до сцени. Так само в 90-их . Було багато виконавців, але в моєму жанрі були лише умовно фейлетоністи. А втілили ти це за допомогою музики не всі могли. А в мене це від природи склалося, від генів. Перша пісня дала поштовх до мого образу Левка Дурко. Я Леонтій за повним ім’ям, але мама кликала мене скорочено вдома - Левцю. А “дурко” - це резюме зробив мій молодший брат Володимир Бебешко, який власне є по своїй суті продюсер, у нього бачення таке. І коли він почув кілька моїх пісень початкових - “Їде в Югославію”, “Раціональне харчування”, “Свиня - любов моя”, він так сміявся - “Ну ти дурко”. Коли я спитав, що це означає, він сказав, що я займаю позицію музичної пародії - я вперше таке чув. Тобто я щось кривуляю, когось нагадую, з допомогою мелодії та гри на сцени. Адже більшість моїх пісень є сюжетні, та мають гарне й позитивне завершення. Тому я погодився з “Лево Дурко”, погодився так називатися.
Хто зараз дуркує на український сцені
По суті ви дали поштовх розмітку такого жанру в українській музиці. По суті, ваш успіх повторив Дзідзьо, він же Михайло Хома, який спершу співав у серйозному жанрі, однак потім пішов у пародію. Зрештою, подібний шлях мало чимало виконавців, які втім цей жанр дещо спростили. Отже, хто на вашу думку зараз дуркує на український сцені?Мені здається, що як раз місце посіли в авторитетному журі відомі особи. Ми знаємо, що є багато проєктів- талант, Голос, маски, тощо. І кожен намагається використати момент для того, що б подрукувати. як це робить Полякова, або Михайло Хома. Кожен висловлює або поводитися так, аби глядач його запам'ятав. Аби сподобатись глядачу, адже це гарантія, що на твій персональний виступ буде більше людей. Це ж шоу-бізнес - все робиться для того, аби сподобатись, а відтак і заробити копійку. Всі способи відомі. Єдине, чого раніше не було - це дівчата, які все більш активно роздягаються на сцені. Все менше лахів на них. І я зробив висновок, що сьогодні, даруйте - жіночий лобок зробив в мистецтві шок. Адже дуже часто перше що ти бачиш - це частину жіночого тіла.Раніше мені здається слухачу було важко почути низькопробну музику. А зараз дуже багато йде ресурсів на шоу-програму чи на еротику на сцені. То ж зараз шоу-бізнес на вашу думку впав, чи він став просто інакший, адже інакшим є глядач?Шоу-бізнес дуже розвинувся за допомогою технічних засобів. Та й поезія теж. Вона є в різному вигляді, зокрема й реп. А сьогодні сказати, що пісня аля "Червона Рута" - вона не буде на все життя, на рік чи на два. вона сьогодні бомба, а завтра бомбою вже буде дещо інше. Але головне, що бар'єру для висвітлення своїх думок не існує.Я працював у філармонії з 1979-го року, місто Кенігсберг, або ж Калінінград. Перший мій гурт там - Атлантік. 16 мужчин, з дуже вивіреною програмою. А так будо усюди. Це могла бути Чернівецька чи Франківська філармонії. В кожній була худрада. І не дай Боже десь не так почухатись - все було вивірено. А сьогодні ж приймається усе. Це тому що немає контролю чи тому що глядач вільніший?Ні, це просто демократія. Сьогодні все дозволяється. Звісно, рамки якісь є, і не кожен хоче застосувати нецензурні слова. Проте ключове - викликати емоції в слухача та глядач. Сьогодні це основне. У 90-их був важливим політичний момент у музиці, з огляду на мову виконання пісень. Як зараз?У нас росіяни мешкають в Україні. Вони є українці. Вони намагаються розмовляти українською. Тому зовсім закрити питання російської мови не можна. Є окремі канали, як той же Інтер, радіо. Це все просто для підтримки того, що ми українці все розуміємо і завжди хочемо жити в мирі зі всіма. Ми не хочемо, що б було принципу страху - покараємо, якщо ні. Це ж просто пропозиція - якщо ви тут, використовуєте українські терміни та слова, знайте хоч трішки історії. Аби ми бачили, що ви любите та знаєте нашу Україну. Свою Україну, зрештою.Але ви згадали 90-ті. І визнаєте що таке суржик. Дуже активно колись суржик використовували, і то багато хто. Це і брати Гадюкіни, це і Андрій Скрябін, це і Михайло Хома. Я теж деколи використовували, але не тому що мені бракувало рими. Крім того, я навчався та виріс за союзу, і воно відклалося. І в 90-их був момент своєрідного вибачення перед глядачами за те, що ми ще не до кінця опанували державну мову. На сьогодні, мені здається, якесь російське слово можна використати як художній прийом. Але не для того, аби показати нашу ненависть, адже в Московії є такі ж прості та затуркані люди. Які б'ють себе в груди та визнають Кремль, але ще ліпше випити 200 грам та змусити огірочком. Свідомість там є у передових. А передові, якщо тільки десь більше висунешся, то можеш і голови позбутись. В нас все ж інакше. Ми добивались і домагаємось права вільно висловлюватися та говорити.Крім того, мусимо не забувати - демократія та поїздки за кордон це добре. Але треба думкою бути тут, не забувати за неї. Молодь мусить розуміти, що має обов'язок перед країною Чи готові повернутися на сцену? Свідомо я готовий, як би була пропозиція. Але себе підводити я не хочу. Бо мене запам'ятали та бачили колись, та енергетика - це важливо. Ви згадали про мій вік, а до нього ще є хвороби. Так, я говорю зараз, так і енергійний. Але коли на сцені та взяв обов'язок на себе розважити, дати концерт, це є величезне навантаження на нервову та судинну систему. Тому я став аби думати, чи я готовий, чи я відважився. Епізодично виступити, вискочити на кілька хв та заспівати одну пісню - так, дув би радий. Адже це ті ліки, які фармакологія не виробляє. То ж відверто, ставлюсь до такої ідеї з острогою. і хотів би, і боюся. За що ви живете і де берете гроші? Пенсія та звання заслуженого артиста - + 300 грн надбавки до пенсії. Пенсія в мене 3000, я ще з тих багатших пенсіонерів. Це все на ліки, на все на світі. порошки, таблетки, дружина бігає. То вже вік, я вже мушу лікуватись. А дружина моя з одного цеху, теж виступає на сцені. Уявіть собі, як їй доводиться. Вона мене не може кинути і піти кудись на роботу. Мусимо вигадувати якісь невеличкі маленькі конвертики. Про роботу з дітьми не мрію, бо школи та садки закриті, а онлайн формат не для мене. Можу хіба привітати їх онлайн для своїх знайомих, для лікарки наприклад. Все-таки треба око в око, душа в душу, нюх в нюх. Ось це є концерт. А онлайн - це нормальний формат для лекції, та не для концерту. Чи відчуваєте ви, що держава має краще піклуватись про людей мистецтва?На сьогодні це не актуальне питання до мене. Я готовий смоктати сухарик та пити воду, аби дали лише гроші військовим. Підтримали їх по справжньому. Тут нема про що говорити. Яке мистецтво. Рятуйся тим, що можеш, а від держави не вимагай. Нехай держава займається обороню, нехай вже і зараз посилює оборону, на додачу до допомоги НАТО. Зараз взагалі маємо випробувальний момент в тому сенсі, що бачимо, хто насправді нам друг, а хто ворог. Ви багато присвятили часу роботі з дітьми. На вашу думку, в чому різниця між поколінням українських дітей 90-иїх та 2000-их? Чим вони різні? В 90-ті ще ходили, відверто кажучи, під “патичком”. Тобто було таке виховання жорсткіше. Зараз це не дозволяється. тому звичайно, свідомість тих років коли я був хлопчиком і коли виступав у 90-их перед дітьми, вони були інші. Моя публіка була діти від 3 до 10 років, адже для підлітків мій репертуар вже не зовсім пасував. І власне для них ми робили повчально-розважальні пісні. не лише розважальні, зауважу, а з трішечки правильним акцентом. А вже в кінці посміємось.Ось так я хотів би, аби мої твори сприймали діти. і вони сприймали. Особливо в садочках любили мої музичні казки від Левка. І школа, де вже більш повчальні програми. ОБЖ, Право жити - про права дитини згідно з концепцією ООН. І я у веселому та розважальному форматі доносив їм ці речі. Сміємось сміємось, але но но но - поважай дорослих, люби свою країну, будь чемним, та більше знай сьогодні. А ось оцінити можливості молоді сьогодні я вже не годен. я не йду в ногу з сучасністю, більше слухаю те, що мені надходить з неба. Адже не розумію, як я в 90-их почав писати тест. я музикант, я пишу музику, я грав в рестораціях. Як я почав писати тексти, де відбивалось сьогодення, я не розумію. тому я спостерігаю за молоддю, як вони навчаються. виступають, що роблять. Є прогресивна молодь. Є молодь, яка акцентувала свою увагу лише на комп'ютері. Вони також багато знають Але чи буде в них емоція у вирішальний момент проявити себе як громадян та патріот? може бути й позиція “моя хата з краю”. Але бажано, аби від школи, від садочку, був акцент на патріотичних почуттях при вихованні дітей. З 2014-го року у вас з’явились і серйозні пісні, адже важко було залишатись осторонь. Як ви опишете 8-й рік війни в Україні?Звичайно, важко було перевтілитись з такого веселого образу, міміка та пластика якого просякнута оптимізмом. Треба бути стриманим в тому, що б виразити просто своє розчарування. Що такі молоді люди стають інвалідами й кілками. Що згадуються посмертно. Це важко, коли ти це переварюєш, і до тебе доходить в мозок сигнал, що треба писати серйозно. Це ж не виглядає так ось я сідаю за стіл і думаю - зараз почну писати серйозну пісню. Я просто молюсь. За тих хто живий, що б вони повернулись до своїх рідних, до жінок, до дітей. І тут просто приходять до голови фрази. перше, що прийшло мені в голову - Україна, клич до дому свого сина. Коли мати земля просить - діти ви далеко, в Канаді, Польщі, США та Німеччині. Треба сюди, треба назад, треба захищати. Це такий загальний заклик, адже в кожного своє життя та своя доля. Але якщо ця пісня дійде до всіх, зокрема й до тих, хто за межами України, то сльози будуть. Я це бачив тоді, коли на полігони їздив. Начальник будинку офіцерів міста Львова неодноразово запрошував артистів туди. Ми приїжджали в неділю, коли не було навчань та стрільб. Літо, тепло, трава. Хлопці сидять скільки оком оглянути можна. І кожен виладує свій репертуар, хтось про лірику, хтось про кохання. А я в кінці веселої дав, бо треба не тільки плакати, а й бути бадьорим. І військовим це подобалось, вона завжди знимку просили зі мною та з моїм коником. Бо в мене пісня така про коника, що тато мені подарував коника. Навіть в мене є патичок та головка коника. Це треба двояко зрозуміти - в мене є коник, і я буду на ньому сказати все життя. Так такий текст - в мене коник між ногами, без сідла і без підкови. Це такий жарт - я маленька дитина, мені подарували коника з дитинства і я ніяк не можу з ним розлучитись .Я вульгарних слів ніколи не використовував, в мене все лише з натяками. Тому я думаю, що ще знадоблюсь хлопцям, які тяжко тренуються, і направду втомлюються. Зараз ми чуємо інформацію від західних партнерів про повномасштабне вторгнення. Натомість президент закликає не панікувати та заперечує таку можливість. Як ви бачите ситуацію для себе?Головне - готовність. Не можна полетіти на місяць чи на Марс і кинути все. Ми виховані так, що це наша земля, родюча та багата. Яка колись була ще багатіша, адже купи нафту та газів з наших надр повисмикували за Союзу. Я це пам'ятаю ще хлопчиком. Скажу так - нема що робити. Слід сконцентруватись, відкинути фейки, та сподіватись на краще. Але просто як звичайній фізичній особі треба готуватись. Це не означає мішками гречку скупати. Треба готуватись духом перш за все, вивчати історію свого народу та землі, адже це дає опору. Надія вмирає останньою, але якщо навіть там рухнуться московити, ми будемо знати про це пізніше, адже ми на Галичині. Ми розділятимемо біль всіх тих, хто візьме на себе перший удар - Харків, Сумщина, тощо . Вони приймуть перший удар. І настільки в кого сила духу і віри будем бачити. Чи буде здача, чи буде опір. Ми будем бачити. І будемо ще потужніше готуватись, адже приклад є.Як ви бачите з професійного боку - Зеленський дуркує і далі чи ні?Важко заглянути вглиб душі будь-якого митця. Чи то художника, чи то композитора. Чи то артиста, який став президентом в такий важкий час. Він же людина. Дві ноги, дві руки, і не така вже й журна голова. чи на нього хтось впливає, чи він затявся мати свою позицію, чи він дійсно має інформацію, яка дозволяє йому бути спокійним. Мені важко про це сказати. Але я думаю, якщо все піде добре, то ми матимемо нове чуття того, що кожна людина може проявити себе у зовсім інших якостях. Як тебе виховували та як ти прожив своє життя. Адже репетиції це теж випробування. Це концтабір. Це страшні наганяї від режисера. Це треба переборювати власне я та створювати образ, який від тебе вимагають. Тому важко сказати, що він думає. Він ставить себе як президент. Звичайно, є і напади, і багато сумніві та здогадок. Але така його доля. Як ви гадаєте, українці готові до нових облич у політиці, чи вже мають досвід та повернутися до старих? Чи політика не є великим театром абсурду в Україні?Політика завжди був театр абсурду. І залежно від того, який в кого талант показати себе та переконати, такі й успіхи. Але на сьогодні дуже важко зрозуміти дух в сесійній залі. На сьогодні мені особисто дуже важко зрозуміти дух в сесійній залі. Чи там думають лише про збагачення на перспективу, чи дійсно думають про майбутнє України та осмислюють закони, перш ніж їх приймати. Політика це складна річ, і простому артистові, як я, кому дали просто можливість висловити своє, важко про це говорити. Між іншим, коли я видаю свій продукт, я бачу позитивну реакцію. Ніхто не показав мені, що я придурок чи дурко. Бувають можливо якісь не надто вдалі епізоди в пісні, але в цілому я йду правильним шляхом. Мене сварять у ФБ лише за одне, за те, що 1 січня після віча до дня народження Степана Бандери я зробив знимку разом з ветеранами УПА. Які самі мене запросили - можна я з вами, пане Левко, пане артисте. І той ржавий шмайсер з музею дали мені, і з ним ми зробили фото. Я розмістив ФБ, і мабуть не треба було того і я того не дуже вмію. Воно вийшло на загальний огляд. Більша частина пишуть - молодець, слава Україні. А є такі, які й не сприймають, пишуть - а чого ти цю гвинтівку повісив. Але я не шкодую. Бо я галичанин, я вихований тут, і знаю хто є такий Степан Андрійович і де він бував. І відразу маємо картину хто є патріот. Нехай і бандерівець, але це наш тато, наш провідник. Це добре, бо ти відразу розумієш, хто тобі противник, а хто друг.
Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал "Говорить великий Львів"
Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал
"Говорить великий Львів"
Підписуйтеся на
нашу сторінку у Facebook
