«Як можна їсти український хліб, пити українське молоко і публічно зневажати країну?»,  - Степан Гіга

- Дякую, вітаю всіх! - Як Ви переживаєте оцей карантинний, тривалий період, який тягнеться не перший місяць?  - Як і всі мої колеги-артисти. Найголовніше те, що коли немає роботи, ти вибиваєшся з колії. Я навіть сидів і писав щось, а писати не виходить. Хтось розказує, що от стільки-то пісень написав за карантин. Можливо, в когось виходить. Я сідаю писати, але на мене щось давить таке. Востаннє у нас був призначений концерт на 20 березня, а 19 березня почався локдаун. Організатори концерту, команда «Біг-шоу», вирішили переносити концерт. Але люди, коли переноситься концерт, вже не вірять, що він відбудеться. Тому довелося мені і відео-запрошення робити. Хлопці попрацювали по рекламі. У нас щороку 3-4 концерти у Львові – це стабільно. Але карантин. Артист живе тоді, коли він є на сцені. Мої колеги- музиканти кажуть, що стрьомно виходити на сцену, бо відвикаєш.

Мабуть, я не в тренді

- Я коли готувалася до розмови, зрозуміла, що Ви не так і багато даєте інтерв’ю. Не хочете чи немає запиту? - Ні, я ніколи не відмовляюся. Просто, мабуть, я не в тренді. - Але ж є таки колега, з яким Вас порівнюють. Зокрема, вусами із Павлом Зібровим. Він пішов на такі колаборації з молодими виконавцями, пробує робити трендову музику. Ви не хотіли трошки омолодити аудиторію? - Ні, тому що не хочу. Може, мене хтось неправильно зрозуміє, але я Вам розкажу. Ви подивіться: в Москві артисти мого віку, мого рівня, які починали багато років тому. Тоді ж як Іван Попович, Тарас Петриненко, Павло Зібров. Вони не міняються. Ми можемо робити аранжування сучасне, але... Я не хочу називати імен, але є артист, який хоче бути з молодими.  Але молоді тебе ніколи не сприймуть так, як молодого артиста. Ти повинен бути завжди тим, ким є. Вчора показували мені Валєру Лєонтьєва. Він шикарний артист, його поважають. У нас дуже «поважають» народних артистів. Особливо в Україні… Пенсія 2,5 тисячі гривень. Ви кажете, що інтерв’ю не даю. Ви чули по радіо мою пісню, хоча би одну? - Вашу пісню по радіо? - Так. Ніколи. Ніколи я не був ні на одному радіо. Раніше, коли я пропонував, знаєте, яка відповідь була? Не формат. От і все. Тому я кажу, що я - не в тренді. - Але дивно, бо Степан Гіга, може, не формат по радіо, але Степан Гіга – формат серед людей. - Ну це інше питання. Я завжди приводжу приклад Володимира Висоцького. Касети були, їх переписували, люди слухали і знали. Тобто є різні носії, люди собі купляють, слухають. Наприклад, Павло Зібров у фейсбуці писав про це, що чомусь там своїх артистів поважають. Як би ми не відносилися зараз... Путін є Путіним, але артисти – то є артисти. У нас в Україні такі як ми нікому не потрібні. Тому Павло мусить якось викручуватись, щоб люди бачили, щоб людей якось зацікавити. Можливо, навіть не стільки людей - бо люди його і так люблять і поважають - а скільки телеканали.

Прихильники російської мови мене будуть «полоскати»

- Було сказано, що українські пісні, українські артисти - це …. Розумієте, так? Я думаю, що би навіть про тих москалів такого не сказали, коли б їх ненавиділи. Хоча вони всі роки, всі віки Україну гнобили, давили і нищили, вивозили в Сибір і розстрілювали. І хліб забирали, і все на світі. А тут людина, яка живе в Україні, русскомовная говорить таке, що язик не повертається сказати. То, що вона говорила до українських людей, до українського народу, де ти живеш, де ти в школі вчилася, в університеті вчишся на юриста… Я цього не розумію. Мені кажуть деколи: «Та ти закарпатець!! Я українець! Мене мама так виховувала. В нашому селі були січовики, яких так само кидали по тюрмах. Це Іршавський район. Яка різниця: чи я з Закарпаття, чи я з Рівного. Я є українець. Ми є виховані так, що любимо ту землю, де ми народилися. Любимо свій народ, серед якого ми виросли. Але, бачимо, що не всіх так болить душа за Україну. Я не розумію, як так можна: жити в Україні, пити українське молоко, їсти український хліб - і так людей мати ні за що. - Як Ви гадаєте, коли закінчиться ця історія про «пригноблених» російськомовних в Україні. Коли ми поставимо крапку у так званому питанні двомовності? - Скільки пам’ятаю, цим завжди маніпулювали партії. Мовне питання завжди стояло під час виборів. Я в житті пісні на російській мові не заспівав. Не тому, що я ненавидів. Просто я вважав, що якщо українець, то повинен робити щось для своєї нації, для свого покоління. Якщо я зможу це робити. Але мені прикро, що як йду по Львову, то чую, що більшість розмовляє російською мовою. Може, не більшість, але особливо молоді всі «по-росєйськи разгаварівают». В Ужгороді така сама ситуація. Можливо, я щось не так розумію. Можливо, тут ще є старше покоління, яких завезли москалі, бо ми знаємо, що сюди звозили всьо. Так само і в Ужгороді - у весь обком партії були москалі завезені. Можливо, це відлуння того часу ще, але я справлі бачу, що молоді люди багато російською розмовляють. І при цьому всі кричать: «Боже, російську мову ущемляють!». Скажіть мені, будь ласка, чому я приїжджаю в Париж і розмовляю якщо не французькою, то англійською, щоб мене щось порозуміли. Скільки наших людей живе по світу? - По всьому світу нашого цвіту! - І хіба повинні вчити американців розмовляти по-українськи, бо прийшли туди? Ні! Це інша держава. Якщо ви «рєбята» живете в моїй державі – поважайте мене, поважайте мої традиції і поважайте мою мову! Тому що нація - це і є мова. Чомусь в Росії не дуже українською мовою поговориш, бо тебе зразу заклюють. А росіяни можуть тут робити все, що хочуть і ще  йобраза: «Чому це нам не дозволяють!». Та розмовляйте собі! Хто вам забороняє? Але якщо я прийшов у магазин, то, будь ласка, відповідай мені українською мовою, якої мене мама вчила. Для мене це дуже цінна тема. Я дуже нервуюся за такі речі. Я за це можу дістати, але… Прихильники російської мови, маю на увазі, вони мене будуть «полоскати» в інтернеті.

Вітер мистецтва має віяти зі Львова

- Ми з Вами виходимо на історичний балкон у Львові, бо мало хто з львів’ян може потрапити на терасу театру Марії Заньковецької. … Тут у нас Оперний театр… Ви Львів пам’ятаєте таким, яким я вже не застала. Змінилося місто, змінилися львів’яни. -  Я тут перший раз стою, сьогодні перший раз у фойє був. Моя робота там - на сцені, за кулісами. А Львів я завжди любив. Ще навіть, коли не працював концертів у Львові. Я приїжджав у Львів, щоб навіть попити кави. Гарної, смачної. В мене є такий колега Гриць Страпак, народний артист України… Він каже: «Степан, я такий кавун! Як до Львова приїжджаю або до Ужгорода, то п’ю тільки каву». Львів – красиве місто. Я завжди приїжджаю і дивлюся, коли вже в театрі Заньковецької буде зроблено фасад. - Це біль всіх львів’ян – фасад театру Заньковецької. Це довга історія, пов’язана з бюрократією. Тут частина і приватних помешкань, і театр. Але загалом це все показує ставлення в Україні до культури. - Я би дуже хотів ще раз заспівати у цьому театрі - коли все буде красиво, гарно і достойно. Я працюю концерти і в оперному, але більше таки у театрі Заньковецької. Я цей зал дуже люблю.  Я тут як вдома вже. Все тут знаю, знаю людей. Знаю, як зал звучить. Я завжди казав, кажу і буду казати: вітер мистецтва віє зі Львова. Завжди. І тому Львів для мене, як для митця, - це колиска української естрадної пісні. Тут і Володимир Івасюк працював, й Ігор Білозір. Звідси «Ватра», звідси багато відомих людей. Тому я думаю, що ми далі будемо робити так, щоб вітер віяв звідси, зі Львова. - Головне, правильний вітер. - Вітер мистецтва.

Одну ніч переспав як кандидат у депутати

- Ми з вами домовлялись не говорити про політику. Але зараз будемо говорити про творчість, яку використовують. Ви самі казали, що Вас кличуть, а Ви кажете: «Я не піду». Але перед виборами кожна партія, якщо не має в своїх лавах військового, медика, народного артиста, то вона - не партія. Остання пропозиція і слова, з якими Ви відмовилися. Що ви сказали? - Мені пропонували в обласну раду Львівську. - Ми мали би дуже голосистого депутата. - Я одну ніч переспав у чині кандидата. Спочатку кажуть: «Давай! Бігом, бігом, бігом!». А потім кажуть, що вже кандидат. Я зранку, коли уже переспав, кажу: «Перепрошую». Вони кажуть:  «Ви маєте на це право». Але чемно. Ніхто не казав, що мушу. Я відмовився. Не хочу я. Знаєте, чому не хочу? Я дорожу своїм глядачем. Тому я все життя працюю. Я працюю не конкретно для когось, я працюю для глядача. Я знаю, що глядач від мене хоче, коли приходить на концерт. І то, що він хоче, я йому повинен дати. Я не хочу, щоб люди сміялися з мене, що і він вже пішов у депутати. А по-друге – це не моє місце. Я не вмію бути тою людиною, яка пішла туди щось заробити, щоб вигоду якусь мати. Мене просто виженуть через декілька днів звідти. - Або Ви самі підете. - Або сам піду. Що і зробив за одну ніч. А якщо серйозно, то вважаю, що політикою повинні займатися політики, люди, які знаються в тому. От скажімо, недавно помер Яворівський, який усе життя займався цією справою. Правда, він вже непотрібен нікому був, бо українець. Мій колега дуже хороший, Михало Сетиня… Так само недавно помер… Він якось мені каже: «Стьопа, я йду в Верховну раду». Я кажу: «Та йди». Він не добув каденції. Сказав, що не може там бути.

Артистам не варто йти в політику

- От і я кажу, що ми артисти! Це не наше. Ми повинні робити добро. Виходити на сцену, якусь добру ауру давати людям. Ми для цього народилися. Ми повинні з людьми спілкуватися. Якщо артист – дійсно артист на сцені, то повинен знайти зв’язок на першій пісні з глядачем, якусь ниточку протягнути. В другій пісні – пізно. Якщо не знайшов зв’язок, не знайшов ту ниточку, ту павутинку, яка з’єднує глядача і артиста, все – концерту більше не буде. - Як Ви гадаєте, чи повинен артист висловлювати свою громадянську позицію, свої політичні вподобання? - Я думаю, що кожен українець, кожна людина має право на це. Це ж в Конституції є. Інше питання, коли в соцмережах пишуть, хто що хоче. Але висловлювати свою позицію - на те нам дано право іти на вибори. Правда, не кожен правильний вибір робить. - Неправильний вибір… Це Ви зараз в контексті держави? - Так, в контексті держави. Я маю на увазі нас, людей. Не завжди ми правильно робимо. Ми можемо помилятися в цьому питанні. Але ми маємо право на то, щоби робити свій вибір. І це - головне. - Ми можемо це робити таємно, як більшість українців у кабінці. Але ми можемо робити його публічно, коли артисти закликають голосувати за того чи іншого політика, коли артисти стають частинкою цієї партії і агітують. - А потім!? - Ви все таки вважаєте, що артист має залишатися на сцені артистом? - Так, артистом.

Піар на війні? Це останнє, що може бути

- Ми не можемо осторонь лишатися. Зараз готуємося їхати в АТО, бо мені хлопці пишуть постійно у фейсбуці. Дзвонять звідти, дякують… Я давно вже просився туди, але чомусь не можу потрапити. Але врешті-решт мені сказали, що будемо готуватися, поїдемо. Я з великим задоволенням! Я і тут працюю багато: в львівському госпіталі, в Яворові на полігоні. Але туди, я так розумію, не кожна людина може потрапити. Там така ситуація, там - війна! То не жарти – просто поїхати, попіаритися. Мовляв, і я тут був. Я справді хочу там бути. - Навіть при тому, що Ви допомагали нашим військовим, залишили це за камерою. - Це не потрібно афішувати. Піар на смертях людей? Я думаю, що це останнє, що може бути.

Талант-шоу – то чи не єдиний варіант для молоді

- Може, мені й соромно, але не слухаю. Все однаково, хіба трошки відрізняється. Я недавно прочитав дуже серйозний матеріал у фейсбуці одного музиканта відомого, що чомусь музика потихеньку іде вниз. Тобто, якщо брати років 15-20 тому, то були цікаві аранжування. Не було технічного забезпечення такого, як сьогодні, але були цікаві аранжування, була гармонія. А зараз три акорди… - Короткий текст, який запам’ятовується і все. - Так. Можливо, мене будуть осуджувати за це, але колись, якщо чули співака по радіо, навіть не бачивши, знали, що то співає Гнатюк, то співає Ротару. А сьогодні, якщо я послухаю 4-5 виконавців наших українських, молодих, які хотіли би увірватися в шоу-бізнес… Ну не відрізнити, хто це співає. - Може, це сталось через оті талант-шоу? Ми не кажемо, що це погано, це можливість для людини нарешті заспівати для всієї країни, аби її почули. Чи через то, що все переросло в якийсь конвейєр? - Так, конвейєр. Я завжди казав, кажу і буду казати, що не треба їздити по конкурсах. Це моя думка. Треба просто працювати, шукати свій матеріал. Шукати людину, яка тобі напише музику, шукати людину, яка тобі текст серйозний напише. Шукати людей, які тобі зроблять аранжування, яке ти хочеш. Зараз, як правило, аранжувальники роблять на свій смак. От я раніше давав матеріал і вони робили так, як вони собі хочуть. Я казав, що хочу зробити інакше, а вони починають ображатися. Тобто сьогодні є в основному робота аранжувальника, а співак пішов у студію - заспівав собі, зробили красиво, картинку, - і все. Тому треба матеріал писати, робити музику. А коли співак написав свої 2-3 пісні й ходить по конкурсах… Я це не розумію. - А як взагалі ви ставитесь до талант-шоу? - Я там не беру участі. Нічого не можу сказати. - Але зі сторони, як людина з досвідом, народний артист України, який має величезну аудиторію. - Ну, мабуть, мають право люди показати себе. Це, мабуть, єдиний варіант, де молода людина, яка готується, пише матеріал, робить гарні пісні, може показатися. Думаю, що це є шанс. - Як Ви взагалі опишете український шоу-бізнес. Одні артисти кажуть, що він потужний і класний, який розвивається. Інші це називають величезним болотом. А ще хтось каже, що такого поняття в Україні немає, а є просто поняття вільна каса: пісня – гроші. - Шоу-бізнесом займається той, що хоче заробити гроші. Як тільки появився якийсь співак чи співачка - зразу хапають, прокручують, возять всюди. Прокрутили, час пройшов – давайте другого. На жаль, це так. Молоді артисти нікому не потрібні. Тому єдине, де вони можуть показати себе і виграти лотерею, – це ці проєкти.

Я не задоволений тим, що відбувається в країні

- Ні! - Чому? Що пішло не так? Все? - Мабуть, все. Я не хочу повторюватись, але ми це бачимо в ток-шоу. Я не хочу в це заглиблюватися. Ми сьогодні маємо низькі зарплати, копійчані, але високі тарифи. Як це можна поєднати? Якщо людина заробляє 6-7 тисяч гривень а їй треба за все заплатити 8 тисяч, - звідки брати гроші? Це анекдоти вже такі є. Звідки людина може взяти гроші? - А має Україна майбутнє? - Має. Якщо українці захочуть цього, то Україна має майбутнє. У нас все є: газ є, вода є, чорноземи є. Люди працьовиті, працюють, готові працювати. Люди, які обслуговують майже весь світ. Але чому я маю десь їхати, когось обслуговувати, коли я маю користь зробити в своїй державі? Ви мені трошки поможіть, щоб за те, що роблю отримав гідну оплату. Більше ніхто нічого не вимагає. І знаєте що: треба просто полюбити свій народ. - Я не хочу закінчувати на такій ноті. Полюбити – це класно, але я хочу почути від Вас кілька слів для наших глядачів. По-перше з нагоди того, що, нарешті потепліло і прийшла весна. Те що Ви в нашому ефірі – я виконала побажання нашої аудиторії. Напередодні 30-ліття нашої Незалежності я сподіваюся, що у нас буде світле майбутнє. Але я хочу кілька слів для нашої аудиторії від Вас. - Я хочу найперше побажати всім здоров’я, терпіння, добра, радості, домашнього затишку. Я хочу, щоби всі були щасливі від того, що робите. Хочу, щоби ваші сім’ї були щасливі, щоби ваші діти були щасливими і здоровими. І щоб наша Україна була багатою, могутньою, незалежною стовідсотково і говорила тільки по-українськи. - Я вам дякую, що ви були сьогодні разом з нами. Народний артист України в програмі «Без гриму». Мене звати Марія Шиманська. Традиційно кохайтеся українською і любіть Україну. https://www.youtube.com/watch?v=1UH5PW24Ti4