#Живий_Герой. Зоряна «Коновалець» із 80-ки. Коли сценою стала війна

Із майже 250 тисяч військовослужбовців Збройних Сил України  31 тисяча – це жінки. Серед них і солдат 80-ої ОДШБ Зоряна Когут з позивним «Коновалець». Дівчині 24 роки. Перед тим, як піти шляхом батька, вона була волонтеркою «Азову». За професією Зоряна вокалістка, але проміняла сцену на бліндажі та окопи. Саме її історія сьогодні у рубриці #Живий_Герой.

 Замість сцени – війна

Вирішила служити у Збройних силах України, коли мені було 22 роки. До того була волонтером і допомагала добровольцям, певний час працювала у пресслужбі полку «Азов». Коли подорослішала, то зрозуміла, що справді готова бути військовослужбовцем. Тоді й підписала контракт і розпочала службу у 80-й окремо десантно штурмовій бригаді, з якою мій батько обороняв Луганський аеропорт. Війна надихає мене на пісні. Можливо моя музика не для всіх, лише для вибраних, але я рада, що у мене самий такий слухач. Тобто армія мені не забороняє займатись музикою, а навіть сприяє цьому.

Чому Коновалець

Я надихаюсь діяльністю Євгена Коновальца, є його палкою прихильницею. Коли я була маленькою, мене батьки завжди привозили в Зашків, де щороку проводять фестиваль. І мені якось було образливо, що всім ми бандерівці, але забули, що ми ще й коновальці. Тож коли на Майдані слід було обирати позивне, я не вагаючись взяла собі «Коновалець». Тепер мене вже більшість людей знають, як Зоряна Коновалець, а Когут – це прізвище чоловіка.

Жінка-захисниця для української історії - не новизна

Ми забули, що в історії українських націоналістів жінки були посестрами чоловіків. Були такі, як Ольга Басараб, як Олена Теліга,  які боролися на своїх фронтах. Але ця радянська пропаганда нам закинула те, що жінка повинна сидіти вдома і лише варити борщі. Так, жінка – це берегиня домашнього вогнища¸ але не забуваймо, якщо приходять в сім’ю жінки чужі, вона обов’язково заступиться за своїх рідних. До того,  що цьогоріч додали до назви свята «захисниці», ставлюсь нейтрально. Для мене «захисники» - це є і жінки, і чоловіки, я не розділяю. Інколи жінка для України може зробити набагато більше ніж чоловік, який одягнув форму. Адже  жінка може носити цивільний одяг, але на своєму фронті діяти на благо держави. У кожного є своя лінія війни.

14 жовтня – не 23 лютого

Не потрібно робити з 14 жовтня друге 23 лютого. Це день захисника і захисниці України, День українського козацтва, День створення УПА та свято Покрови Богородиці. Одна дата, яка об’єднала три різні покоління: козаків, повстанців та сучасних борців за волю і незалежність. Тому у цей день ми повинні привітати тих, хто захищає нас. Це може бути дитина, яка ходить до школи на сході України та немає однодумців. Але вона захищає українське і Україну. Не потрібно вітати всіх дітей, всіх жінок чи чоловіків - військових. Слід вітати тих людей, яких ви дійсно вважаєте захисниками, справи яких ви дійсно бачите.

І, звісно, не можна забувати тих, хто зараз не з нами. Чимало українців вже віддали своє життя і в першу чергу, ми повинні пам’ятати і про їхні сім’ї: батьків, дружин, чоловіків, дітей – подзвонити їм і просто подякувати. Це найменше, що ми можемо для них зробити.

Особисто ми з чоловіком, він теж учасник бойових дій, цього дня ми обмінюємося символічними подарунками – футболками із цікавими патріотичними написами або чимось необхідним для служби. Я познайомилася з чоловіком, коли ще була волонтерко, а він добровольцем у полку «Азов». Це був 2015 рік. На даний момент він демобілізувався і служить рятувальником в ДСНС.

Батьковими стопами

Тато мій - Тарас Личко, позивний «Бунтар». Під час Революції Гідності був зі мною на Майдані. І коли пролунали перші постріли на сході країни, він вирушив добровольцем у підрозділ, де служив його побратим. На той момент тато не був в лавах ЗСУ. Він приєднався до 80-ї бригади, яка була під Слов’янськом. І коли потрібно було літакам ІЛ-76 перелітати аеропорт, аби надати підтримку тим, хто перебував безпоседньо в летовищі, батько вирушив туди з третьою ротою. До речі, це саме та рота, яка вперше в історії російсько-української війни відкрила вогонь. Тато мій потрапив  в Луганському аеропорту в оточення. Спочатку 80-ій бригаді вдалося приземлитися, а ІЛ-76 25-ої бригади – ворог збиг і військові, на жаль, загинули.

Тато вижив. Він позитивно сприйняв моє рішення продовжити його справу. У мене така сім’я, що свято Покрови для нас було завжди важливим днем, тому що всі мої предки брали участь у тій чи іншій війні. І ми розуміли, що рано чи пізно такий підступний ворог як Росія на нас нападе.

Що далі

Мова вага 45 кілограмів, зріст понад 160 см. Форма стандартна, але мені з моїми «габаритами» потрібно її підшивати під себе. Моя бригада нещодавно повернулася зі сходу України. Ми були на Луганщині. Це вже рідна для 80-тки земля, бо саме ця бригада обороняла Слов’янськ і тримала оборону Луганського аеропорту. Мої функції на службі – це наряди, оборона й охорона. Також ми разом з групою військово-цивільного співробітництва  відвідували  місцевих жителів, дітей у школах-інтернатах. Спілкувалися з ними, пояснювали хто ми і для чого тут. Все для того, щоб діти могли поставити нам запитання і отримати відповідь з перших уст. Планую надалі продовжувати службу. Розвиватися  у військовій справі. Помічаю, що багато юнаків та юначок, які  вступають у лави ЗСУ– це вже діти тих воїнів, що в 14-му році брали участь у російсько-українській війні, і тих, хто загинули. Моя маленька місія - бути в Збройних силах і зробити все для того, щоб цим юнаками та юначкам ми залишили армію у кращому вигляді, ніж, на жаль, вона передалась нам. Віра Лабич

• ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ
• 80 ОКРЕМА ДЕСАНТНО-ШТУРМОВОЇ БРИГАДА
• ЖИВИЙ ГЕРОЙ